Літературна критика Володимира Соловйова — приголомшливе читання: так глибоко він бере, з такою повнотою вичерпує питання, але вона чудова ще й тими уроками, які з неї можна отримати сьогодні; бо вона анітрохи не застаріла. Російська література, історично ще дуже молода, постала нарівні з літературами західноєвропейськими в романі та в поезії; про російську критику того ж сказати не можна. Протягом двох століть її лихоманить, кидає у крайнощі, підказані зовнішніми стосовно літератури положеннями; вона не може взяти вірного тону, не може піднятися над миттєвим і минущим. "Невже це така невідворотна для нас доля: одну неправду врівноважувати іншою?" — запитує Соловйов 1894 року, і саме у зв'язку з літературною критикою. У полі його зору були тоді дві головні неправди: утилітарний, писарівський підхід до естетики, і сучасна йому реакція на цей підхід: нестримне вихваляння чистого мистецтва. по собі знаменує торжество «відчутної форми істини та добра».