Світи узбецького письменника Сухбата Афлатуні химерні, як міражі у пустелі. Вони майстерно мімікрують під реальність, але як тільки читачеві здається, що він наблизився і готовий поринути у звичайний, конкретний жанр, автор розвіює марево, і виявляється, що стереотипи тут не працюють. Представлені у збірнику повісті тому яскраве підтвердження. У «Глиняних літерах, що пливуть яблуках» новий Вчитель приїжджає до далекого селища, щоб навчити дітей стародавньому загадковому алфавіту та з його допомогою повернути людям воду, яку відібрав жадібний Голова. У повісті «Пенуель» патріарх, голова колись великої родини Яків – це, звісно, біблійний Яків. З одного боку, він пережив все суперечливе і криваве ХХ століття і помер у сто шість років. З іншого боку, його поневіряння та життєві устремління не унікальні, все повторюється і має аналогії аж до старозавітної історії, і головним для людини завжди було продовження роду. У «Годі Барана» розповідь про «нові часи» перетворюється на притчу про те, що кожному віддасться за гріхи його.