Цікава розповідь – наївна за формою і надто гаряча і романтизована за змістом. Одне ясно – не пощастило юному герою Михайлику, що потрапив до загону УПА і пішов не стежкою творення, а шляхом руйнування. Як ясно і те, що годували "людей з лісу" і корів своїх тітки віддавали в їхні криївки не доброю волею ... Ось яке життя хорошу народу створила радянська влада, що і в церкву тітці можна було піти, і лист мамі Михайлик може оправити і відповідь отримати… «Якось у неділю тітка пішла до церкви. В хаті було чисто й тихо, крізь вікна лилося потоком весняне сонце. На вікні, ліниво розтягнувшись, муркотів кіт. Білий метелик, думаючи, що вже літо, намагався вирватися крізь скло надвір. Мишко витяг із скрині папір, перо та чорнило, розклав усе це перед собою і, схиливши голову набік, заходився писати листи». А все не те йому – у ліс тягне... Суперечно... Примушує задуматися... Здається, в Україні ця розповідь введена до шкільної програми з літератури...