Так починаються багато казок: матінка померла, мужик узяв у хату мачуху, а та не злюбила падчерку, відправила її до своєї тітки - баби-язі ... Але Жу, з якою сталося те ж саме, не впевнена, що потрапила в казку. Село, в якому воно опинилося, - богом забуте місце десь на Півночі, де ніколи не заходить сонце, навколо лісу і болота, і телефон тут не ловить. Тут зовсім нічим зайнятися, а в місцевих баб незрозуміла говірка і тільки й розмов, що про псування та покійників, які приходять до живих, про будинкових і незрозумілу травину, яка допомагає знайти людей, що загубилися, але зірвати її складно: росте вона в далекій зігрі і охороняє її нечиста сила. Втім, Жу все це не цікаво. Відколи не стало мами, їй складно спілкуватися з людьми. За неї це робить внутрішній брат-близнюк, про якого Жу починає думати, що це і є вона сама. Бути хлопчиком чи дівчинкою, жити в місті чи селі, щось робити чи не робити зовсім нічого – з недавніх пір Жу все неважливо. Однак з того дня, як місцева чаклунка в серцях сказала «понеси тебе лісовик» і Жу канула в болотистих лісах з братом, а вийшла вже одна, – з цього дня їй доводиться вчитися жити заново, слухати старих і розуміти, що ж вони розповідають про силах, що живуть у навколишніх болотах, і про те, як із ними поводитися. Тільки так вона може зрозуміти щось і про себе.