Чи можна жити в брехні?

Це місто-примара – місце, яке мене переслідувало, яке мене створило. Мені стало зрозуміло, що я ніколи не переросту Тріпл-Фоллс і не забуду того, що тут випробувала. Я досі відчуваю їх усіх – моїх хлопців із того літа.

Навіть усвідомлюючи небезпеку, я охоче здалася. Не почула жодного застереження. Дозволила своєї хвороби, свого кохання, керувати мною і губити. Я грала свою роль, чудово все розуміючи та спокушаючи долю, поки вона не зробила свою справу. І навіть не подумувала втекти.

Ми всі винні у тому, що трапилося, і відбуваємо покарання. Ми поводилися безвідповідально та легковажно, думаючи, що наша юність робить нас незламними, звільняє від тягаря наших гріхів. І поплатилися за це.

Мені набридло вдавати, що я не залишила свою душу між цими пагорбами та долинами, в лісовій гущавині, що зберігає мої секрети. Тож я повернулася. Щоби примиритися зі своєю долею. Якщо мені не вдасться оплакати своє минуле і вилікуватися, я продовжу хворіти і далі. Таким стане моє прокляття. Але настав час зізнатися - більше навіть собі, ніж іншим, - що я сама відмовилася від майбутнього через те, якою стала, і через чоловіків, які цьому посприяли. /p>

Зараз я просто хочу примиритися зі своєю сутністю і забути про фінал, який на мене чекає. Тому що більше не можу жити у брехні.