Бути лицарем не така й легка праця. Це тільки міським неробам здається, що лицарство — це лише гарне гарцювання на коні та розмахування мечем; вони й не уявляють наскільки важкі й незручні обладунки, як сильно болить відбита об сідло — пардон — дупа, на якій просидів цілий день. Але на те ми й лицарі, щоб кожному селищу здавалося, що життя наше — суцільна казка. Смагляві воїни в підбитих хутром бекешах, під якими дзвеніли кольчуги, поверх сталевих шоломів намотані тюрбани, на лівих руках у всіх круглі щити, у правих — довгі ятагани, дехто озброєний арбалетами. Ми зірвалися з місця, копита коней розбризкували осінній бруд. Ворог гинув під копитами наших коней… …Ми роз'їхалися і встигли обмінятися ще парою ударів перш ніж просто в живіт мені не встромився болт з халінського легкого арбалета… - Сімнадцяти, здебільшого закритому одяганням черниці ордена святого Каберника. - Ви - ангел Господній, - прошепотів я, ледве ворушачи губами, - значить, я в раю.