У цьому томі «Homo sacer» Джорджо Агамбен робить амбітну спробу проаналізувати подвійну генеалогію: онтології дійсності та етики боргу, якими вони були розроблені в історії західної думки. Перша піддавалася критиці Хайдеггером, друга - Шопенгауером і Ніцше; у своєму дослідженні Агамбен не тільки спирається на них, але прагне скоригувати та доповнити їх аргументацію. Так, він демонструє, що центральну роль у розвитку обох парадигм відіграє християнське богослужіння з його цілком особливим розумінням дії та дієвості, а також поняття «обов'язки», що прийшло у християнську богослужбову думку із стоїчної етики, розвиненої Цицероном. У силу подібних передумов онтологія і етика зрештою виявляються пов'язаними в єдиному колі, якому тепер відповідає особливий суб'єкт, буквально приречений на ефективне вчинення дій, які йому не належать. Ця концепція та її наслідки, як свідчить Агамбен, активно впливають на сферу політики аж до наших днів.