«… Чи не дивно, що це занурення на дно разом з Ленінградом, Катенькою, нічною Невою, що цей таємний, виразний тільки мені звук, що виникає від схрещення тиші та пам'яті, – що потім він за допомогою чорнила, паперу, друкарні знайдете плоть і отримає таке звичайне, загальноприйняте, всім доступне найменування: книга? - Ви ще не читали «Спуску під воду?» - Ні. А про що там, про роботу водолазів? - І не читайте, нудьги. - Неправда, неодмінно прочитайте! у цій книзі щось є. Бажаєте принесу? Там ніяких водолазів. Книга… Вона стоятиме на полиці разом з іншими, її братимуть до рук, перегортатимуть, ставитимуть на місце. Витирати пил – пил із цієї ось сьогоднішньої тутешньої тиші, крізь яку до мене повертається Альошин голос і плач Каті-маленької…»