Тімур відчиняє двері в мою кімнату різко, входить стрімко, зовсім не турбуючись одягнена я чи ні. Не змусиш! — Елло, це наказ твого батька. Він не обговорюється. — Я не хочу слухати його накази! — Прийде. Тимур упирається коліном у ліжко, на якому я лежу. Нахиляється, а мені більше нема куди відступати. Я в пастці: за спиною стіна, попереду Тимур, і ось-ось моєму тендітному дитячому опору зламають хребет.