«…–Надія Ігорівна? Кивнула. Над бровами позначилися на мить ранні зморшки. – Не хвилюйтеся. Ми просто хочемо поставити вам кілька запитань ... У вузькому коридорі вистачило одного кроку. Не припиняючи говорити, простяг руку в жесті автоматичної ввічливості. Вона рвонулася, коли відчула дотик наперстка-аптечки до вен на зап'ясті, але було пізно. Ударна доза заспокійливого розітнула розум і волю не гірше, ніж бойовий меч. Я підхопив жінку, швидко здивуючись, наскільки легкою вона виявилася. Нерухомою скелею дочка варварів, що стала на нашому шляху, такою вже тендітною не виглядала. І чомусь зовсім не відповідала уявленням про нижчі стани…»