Незабутня любов автора до Росії відчувається у кожному її рядку. Де б Любов Федірівна не жила і не знаходилася, всюди її думки та сподівання – про кохану Батьківщину: «Душою я там, у рідному краю, Де так спокійно та надійно. Крізь роки я кохання несу, Але на серці моєму тривожно. Хто там залишився з дитячих років, Ковильні морочачи степу? Здалеку всім шлю привіт, Бажана щастя, довголіття…» Паралельно Любов Федорівна не розлучається з іншою її улюбленою темою – оспівування краси Природи: «Незбутня радість у душі і захоплення В осінній, що щемить стихії. Знову охриться, рум'яниться щедрістю склад І лягає в квадратик зубастої стихири…» Війна, що залишила в дитячій душі автора рубець, досі не дає спокою і «кровоточить»: Тихо-тихо у лікарняній палаті. Світло рекламне по стінах ковзає. На казенному, лікарняному ліжку Вмирає війни інвалід. На плечах оселилася втома, І уламки безжально палять…»