Компанія молодих людей проводить «зайвий час» нехитро: вони катаються в метро по кільцевій, розпиваючи коньяк; тусуються в «ауді» зі «зламаною головкою блоку», мріючи накопичити грошей на ремонт - і рвонути в Крим; дивляться кліпи та «Сімпсонів» і курять в Урюкової, коли її батьки вкотре виїжджають за кордон. Все це проходить під музику (вони завжди включають її на повну) – життя навколо них саме схоже на нескінченний кліп, а кліп не викликає зайвих емоцій. розвал СРСР, вони бачили перебудову – і щось на кшталт демократії – і якщо вони йдуть на «концерт за свободу слова» – то за безкоштовним пивом. Це суб'єктивний, але дуже впізнаваний портрет покоління 80+, написаний молодим режисером Катею Гордон. Автор розповідає про своїх ровесників, які «перечікують свій зайвий час» у машині з поламаною головкою блоку, в країні, яка теж лагодить свої механізми. Головна героїня стурбована пошуком власної житлоплощі – пошуком свого місця у «новому царстві-державі». Головне питання, яке стоїть перед усіма персонажами повісті, винесене в епіграф: «Що робити далі – йти ще двадцять років раз роблять так інші?». (А. Рембо)