Повість Михайла Гіголашвілі відкриває щось навряд чи відоме будь-кому з нас. Відкриває, переконуючи у справжності неймовірних доль та ситуацій. Сам автор присутній у тому, що відбувається, поєднуючи як мінімум дві ролі — перекладача та спостерігача. Давній виходець із Росії, він краще в'їдливих німецьких чиновників розуміється на фантастичних сповідях «дезертирів» і відокремлює брехню від правди. Розбирається краще, але й сам часом губиться, мимоволі долучаючись до позамежного життя втікачів. «Дезертири» тією мірою, якою, втікши з рідних країв, намагаються отримати політичний притулок у Німеччині, яка, викупаючи свою провину за гітлерівські злочини, зобов'язалася давати притулок і роботу кожному, хто дотримується прогресивних поглядів, зазнає гонінь. Біженці з усіх кінців землі прямують сюди, сподіваючись на солодке життя. Наші співвітчизники, онуки, які воювали з вермахтом, у перших рядах. Будь то росіяни, чеченці, українці. Відмова боротися в Чечні (незалежно на якому боці) - одна з головних причин і для тих, хто бився в Грозному, і для тих, хто не знає, де знаходиться це місто. Не знають вони часто як географії, а й своєї біографії. Щораз намагаючись осісти в казковій, як їм вважається, країні, зазнаючи невдачі за невдачею, змінюючи прізвище, ім'я, національність, документи, інші з них перестають розуміти, коли творять чергову легенду про себе страждальця, а коли наближаються до правди. Тюремні нари не виключені ні для кого з тих, кому присвячена ця повість. Канари — перспектива менш ймовірна. Втім, чим чорт не жартує.