Вона не знала, куди марить, ноги самі несли її, і вона покірно підкорялася їм. Вона не бачила і не знала, що йде все далі від дороги, в лісову гущавину. Ось уже стало смеркати, сонце зачепилося верхівками за вершини сосен, готове скотитися з неба, поступившись місцем нічному світилу. Стародавні мохи клаптчастими бородами звисали з гілок, у сутінках вони здавались схожими на могутніх велетнів, що причаїлися в очікуванні одинокого мандрівника. Вона брела, доки не впала, знесилівши, на вологі трави…