Мене звуть Долорес Макбрайд, і я з народження страждаю від дуже рідкісної форми алергії : дотики до інших людей викликають у мене найсильніші опіки. Я не можу поцілувати хлопця, обійняти батьків, вийти з дому, не надівши рукавички. Я недоторканна. Я немов живу в зачарованому замку, який тримає мене в полоні і карає опіками і шрамами за кожну спробу "втечі". Навіть придумала ім'я для своєї в'язниці: Стигмалион.Мене вже не приводить у відчай думку, що я усе життя буду полонянкою свого діагнозу - і полонянкою помру. Я не тішу себе мріями, що від моєї хвороби винайдуть ліки, і не розраховую, що зустріну людину, що не залишає на мені опіків.Але до чого ж це живуче почуття - надія. А раптом я все-таки вчиню втечу із Стигмалиона? Раптом і я зможу одного разу пізнати усе це: дотики, обійми, поцілунки, божевілля, свободу, любов?.