Молода письменниця Джулія приїжджає в Прованс до своєї бабусі Жанини, з якою трапилася біда. Вона знаходить адресований їй щоденник - Жаніна почала вести його, розуміючи, що втрачає пам'ять. Жаніна уявляє собі свою пам'ять як стрімчак, який хочуть повалити вітру. Як скелю, яку підточує кожна хвиля, що набігає. І ось уже місяць щоранку, помивши посуд і застелівши ліжко, Жанина пише. Сівши перед портретом обожнюваної онуки Джулії. Пише, щоб онука знала, звідки родом. А головне, щоб пролити світло на таємниці, які мучать саму Жанину. Засвідчити, розповісти, а може, і пробачити – наскільки це взагалі можливо. Коли вмираєш, найбільше шкода тих, хто лишається, адже частина їхнього життя йде разом з тобою. Одна за другою сторінки щоденника відкривають Джулії історію її сім'ї, повну драм і надій, любові та підступності. Чи знаємо ми тих, кого любимо? Сидячи в цій кімнаті, вона раптом починає сумніватися у всьому. Трохи похитнувшись, не в силах протистояти спокусі, вона гарячково перевертає сторінку. Занурення в минуле несподіваним чином відбивається на житті самої Джулії, в корені змінює її і дарує прощення, натхнення і надію. Цей роман написаний Анн-Гаель з особливою теплотою в пам'ять про її улюблену бабусю. Вона підлаштовується під його ритм, її груди розслаблюються. Вона ширяє десь між небом і землею, в самому серці доброзичливої природи, яка пестить її, немов мати. Джулія могла залишитися тут на цілі століття.