У центрі п'єси – переосмислення протистояння стиляг та ідеологічно правильних партпрацівників: головний герой твору на прізвисько Бемс під час навчання в університеті був покликаний до відповіді вищими органами за свою захоплення«ямерським». Його однокурсник, комсорг Івченко – не втрутився в вчинену над ним розправу. Зустрівшись через багато років, колишні друзі дивляться на пристрасті, що давно відгриміли, з позиції навчених життям людей. Як пише сам Віктор Славкін: «Спочатку п'єса називалася «Дочка стиляги», і в її основі лежала справжня історія. Зі мною в Інституті навчався хлопець на прізвисько Бемс. Він захоплювався забороненим тоді західним джазом, модно одягався, його улюбленим письменником був Хемінгуей. Якось на факультетському вечорі він заспівав англійською «Чаттанугу-Чучу», що тоді прирівнювалося до антирадянської пропаганди. Пам'ятайте: «Сьогодні він грає джаз, а завтра – Батьківщину продасть». Бемса дивом не виключили з інституту, але й ходу після закінчення не давали. Цей спогад і послужив поштовхом до п'єси». Один з головних лейтмотивів творчості Славкіна – прощення підлості, досконалої близькими, друзями, словом, тими, з ким пов'язана більша частина життя – простежується і тут. «Доросла» дочка написана трохи раніше «Серсо», тому в Бемсі ще є нетерпимість до Івченка, за мовчазного сприяння якого він на все життя став «інженером без допуску» («Я потім усе життя старався, але до чогось у житті мене так і не допустили»), в той час як головний герой «Серсо» Півник – за людськими мірками, вже зовсім просвітлений, і ніяк не реагує на то, як його заповзятливий друг Паша безсоромно намагається привласнити йому будинок . По пізнішому Славкіну, якщо рубаєш кінці – то разом з людьми, які тебе зрадили, відсікаєш і шматки свого життя, в тому числі і все хороше, що було з ними пов'язано. Філософське посилання таке, що підла людина – сама по собі лише інструмент долі, і все що трапляється – воно все одно сталося так чи інакше, а чиясь підлість – лише каталізує майбутні невдачі. Загалом, у всьому, що відбувається з людиною – винен тільки він сам. Як говориться, від долі не втечеш. Цікаво, що ці ролі «постраждалих від життя», блаженних невдах у виставах Анатолія Васильєва «Доросла молода дочка молодої людини» і «Серсо» зіграв один і тим самим актором. альтер его автора і що втілив тему еволюції доброти в окремої особистості.