«Клуб „Блакитний Місяць“ гарний тим, що він невидимий, так що туди ніколи не нагрянуть непрошені гості. Погано те, що, будучи невидимим, він важкодоступний для більшості людей. Щоб у нього потрапити, треба володіти малою дещицею магії, а у Мадам вона є. Знайти місця, що знаходяться не зовсім тут, для неї не представляє проблеми. Вона говорить, щоб нас висадили з машини на розі П'ятої і Пайн, і відправляє водія. Я йду слідом за нею по мокрому тротуару вздовж цегляних будинків. Час ще ранній, на вулицях багато людей і машин, всі штовхаються і кудись поспішають, не дивлячись по сторонах. Хрипко гудуть сигнали машин, помаранчеве світло вуличних ліхтарів робить поліровану сталь і похмурі обличчя людей схожими на янтарним світлом, що світиться зсередини. Я більш щільно натягую на плечі норковий комір. Комір Мадам з'їхав до самих ліктів, оголивши гладку шкіру її спини. Ідучи поруч, ми схожі, як сестри…»