Після катастрофічних втрат 1941 року, коли Червона Армія втратила колишню перевагу в бронетехніці, командуванню РСЧА довелося зробити ставку на кавалерію, збільшивши кількість кавдивізій у сім разів. Але, хоч би що там брехала антирадянська пропаганда, червона кіннота ніколи не ходила з шашками наголо в самогубні атаки на танки — кавалерійські корпуси Великої Вітчизняної мали важке озброєння та вогневу міць, незрівнянну з конарміями Громадянської війни. Так автор цієї книги був командиром мінометної батареї 37-го гвардійського Донського козачого полку, який з боями пройшов тисячі кілометрів від Кавказу до Австрійських Альп. Ці мемуари повністю спростовують думку, що кавалерія нібито «безнадійно застаріла» ще до початку Другої Світової, віддаючи належне радянським козакам, які напували коней з Одера, Дунаю, Шпрее та Ельби.