«…Вовка сидів майже біля самого краю. Він пробрався туди по ковзану даху. На схил вставати було небезпечно, бо вночі пройшов дощ, і дах був слизький. Ось він і вмостився на краю ковзана. Звідси добре було видно двір інтернату, набережна Оки, пристань. А у дворі інтернату діялося щось. Он Гоблін — бігає, махає руками, щось кричить. Вовка не слухає – нецікаво. Ну, що може кричати Геннадій Олегович? Будь-які лайки, погрози? Вовка це чув — щодня чує. Хоча… Вовка прислухався. Дивно, це не лайки. Гоблін благає його злізти з даху? Ні, не вимагає, не просить навіть, а саме благає. І зляканий він чомусь. Навіть звідси з даху чотириповерхової будівлі інтернату видно, який він зляканий…»