Книга ця починалася тридцять років тому, коли хлопчик Костя Сомов почув на риболовлі від старого історію про те, як жили на війні. Не воювали – жили. Це у кіно на війні завжди стріляють. Насправді бойові дії займають на війні не так багато часу. У своїй книзі Костянтин Сомов наводить слова нашого земляка, бійчанина Героя Радянського Союзу Сергія Баканова: «Після війни підрахував: наступав, тобто по-справжньому воював, вісімдесят вісім діб, у госпіталях валявся, тобто ледарів — 315 діб, в обороні був 2 діб, навчався на командира під Сталінградом 50 діб. І до того, як потрапив на фронт, тинявся у Владивостоці — 350». Хоча все це теж була війна, але в кожному з цих станів вона була різною. Про це і книжка. У книзі 600 сторінок. Порівняно небагато, а вийшла ціла енциклопедія. Але не холодна і нежива, якими зазвичай бувають енциклопедії, а зворушлива і людяна. Всіх шкода — і росіян, і німців, і обібраних командиром Попеску румунів, що гойдаються від недоїдання. Костянтин Сомов згадує сотні різних людей, і про кожного хочеться дізнатися — чи дожив він до Перемоги? Прочитав, наприклад, про те, як бійці 364-ї дивізії, що потрапили в оточення, стягли у комдива Пилипа Соловйова жеребця — останнього вцілілого коня. Комдив не став шукати винних, підсадив лише: «Думаєте, мені їсти не хочеться? Шкода було дурню... Треба було з'їсти»... Довго шукав у різних книжках, з'ясував — вижив Пилип Соловйов після оточення і навіть командував потім корпусом. що й скільки на війні платили гроші. Виявляється, ще у серпні 1941 року наказом Верховного головнокомандувача для льотчиків було запроваджено грошову нагороду за кожен збитий німецький літак — тисячу рублів. (Логіка є: адже війну називають роботою, а за роботу треба платити). У більшості ж книг, написаних останніми роками, саме заряд кохання та співчуття просто не передбачений. Автори вигадують детективний сюжет, поміщають у військовий антураж любовний, авантюристичний чи шпигунський роман. Можливо, вони вважають, що правда про війну — надто гірка пігулка, треба підсолодити чи чимось відвернути увагу читача. А швидше за все — так простіше: не треба ходити архівами, не треба слухати старих. Та їх ще знайти треба — ветеранів. Натомість одні автори своїми книжками воюють з іншими: хтось напише про Велику Вітчизняну війну одну книжку, а йому у відповідь — десять. А роки йдуть, і тих, хто пам'ятає війну, залишається дедалі менше. Незабаром про Велику Вітчизняну не залишиться в нас нічого, крім пам'яті, укладеної в книжкові палітурки. Війна стає далекою, перестає бути страшною, а якщо вона не страшна, то чого б не повоювати знову? І від того, якими будуть книги про війну, залежить, яким буде наше майбутнє та майбутнє наших дітей…