Навіть якщо ви не чули імені Філіпа Гласса, ви, безперечно, слухали його музику, коли дивилися фільми «Фантастична четвірка», «Мрія Кассандри», «Ілюзіоніст», «Забираючи життя», «Таємне вікно», «Годинник» , «Шоу Трумена», «Кундун», а також «Олена» та «Левіафан» Андрія Звягінцева. (про Махатма Ганді), «Ехнатон», «Галілео Галілей», «Кеплер», співавтор Раві Шанкара, реформатор симфонічної мови постмодерну, що вплинув на Девіда Боуї і Брайана Іно,— озирається на своє життя і бачить його як тривале в часі і просторі «місце музики», куди можна повертатися, як у Балтімор чи Індію, і там «думати музику». Тому що музика Філіпа Гласса це і є його думка і слово, це і є та модальність, в якій працюють його свідомість, уява та пам'ять. Видання друге.