Московське метро.До півночі залишилося трохи більше години. Цілком виснажений, після важкого дня, ти спускаєшся вниз і входиш у вагон. З гуркотом зіштовхуються стулки дверей. Потяг повільно спливає у темряву тунелю... І раптом надсадне виття лунає звідкись знизу, незрозуміла сила вистачає тебе за плечі, штовхає в груди, збиває з ніг. І ти судомно чіпляєшся за блискучі металеві поручні, відполіровані безліччю рук таких самих бідолах. Все навколо тремтить, гуркоче, люди валяться один на одного. За вікнами в'ються нескінченні чорні змії, і часом спалахують, на мить, засліплюючи тебе, таємничі вогні. Але ось виття і трясіння слабшають. Рух сповільнюється. Темрява і зловісні спалахи за вікнами змінюються рівним привітним світлом. Ти з полегшенням зітхаєш, розпрямляєш плечі. У тебе з'являється хвилина перепочинку до того, як байдужий механічний голос знову промовить ці фатальні слова: «Обережно двері зачиняються. Наступна станція…» «Овчинників так спритно вміє обіграти повсякденність, що кожного разу за маскою сірих буднів немає-ні, та й прогляне дивне щось, яке, виявляється, весь цей час було поруч. Сам Олег як автор може бути жартівливим, вдумливим, ліричним, агресивним, іноді сумним, навіть похмурим, але ніколи – жорстоким чи злим. І його герої чимось схожі на нього: вони будуть просто жити і працювати, а ви будете з подивом спостерігати за ними і час від часу вигукувати: "Ні, ну треба ж!.."» (Дмитро Скирюк, письменник-фантаст) «Овчинників – один із тих рідкісних авторів, які не дозволяють собі компромісів. Догоджати натовпу - доля глиномісів, а у Письменника завдання тільки одне: плюнути в морду Вічності. І Овчинникову це вдалося – як завжди – смачно, майстерно, щиро» (Євген Прошкін, письменник-фантаст)