«Життя, підпорядковане суворій доцільності, – що може бути природнішим? Коли кожний твій вчинок є логічним наслідком попередніх. Коли детермінована система правил, зафіксована у мозку, дозволяє тобі однозначно, а головне – правильно здійснити вибір у будь-якій ситуації, яка тільки може виникнути. Коли тобі від народження відомий „алгоритм“ всього твого життя та її кінцева мета. Коли ти просто не можеш зробити необдуманий вчинок, а ймовірність вчинення помилкової дії прагне нуля. Причому знизу. Що може бути логічніше? А почуття… Хіба мало тих семи почуттів, які дає нам природа? Невже комусь не вистачає зору, слуху, смаку, нюху, дотику, еманування та астризму? Навіщо вигадувати ще щось? Почуття, не підкріплене відчуттям, немає сенсу. Це аксіома. Так думала вона. Так жила вона. Так жила вся її цивілізація. Але одного разу…»