Два з гаком року Ерік-Емманюель Шмітт намагався усвідомити і прийняти немислиме: раптову смерть жінки, яка народила його на світ. На цих сторінках розповідається про його «борг щастя»: довгу, запеклу боротьбу зі смутком. Залишатися невтішним було б зрадою щодо матері, адже ця ніжна, випромінююча світло жінка наділила його смаком до життя, пристрастю до мистецтва, почуттям гумору, поклонінням радості. Письменник аналізує і біль втрати близької людини, і ту перебудову, яка відбувається у нас, коли ми перестаємо бути дітьми своїх батьків. У «Щоденнику втраченого кохання», як і у сповідальному есе «Ночі вогню», Шмітт через особисте переживання, через «жалобу кохання» осягає універсальні істини. Йому вдається перетворити досвід смерті на чудовий урок життя.