«…Зеленим коридором ми пройшли на вихід із аеропорту. Зал для зустрічаючих був майже порожній. «Малювати повітря… – думав я, – це, мабуть, цікаво. Тут можуть бути толк і сенс, якщо, звичайно…» – Ось вона, моя Агнеса, – Ханс підбадьорливо стиснув мені лікоть. - Не бійся, вона гарна. Хе-хе. Назустріч рухалася істота у безформній хламіді. На обличчі застиг вираз непереможної скорботи – точнісінько старий кінь, якого ведуть на бійню. Погляд істоти був звернений кудись усередину, як у дівчини з листом з картини Вермеєра. Агнеса ван Рейн, не дивлячись, засунула мені руку для привітання. Здається, з тим же ентузіазмом вона б привіталася з автоматом для продажу чіпсів…»