«…Нелюбимий, зацькований, жалкий, нестерпно-самотній Лєсков гострим кутом врізається в свою епоху, що вже зійшла в туманність, і тепер здається, що саме Лєсков був єдино відлитою формою, твердженням і окресленою до кінця фігурою тієї епохи, коли всі в Росії втрачало форми, змішувало обриси, виходило запереченням і опростительством, зрушуючись в хаос почуттів і справ, щоб померкнути на наших очах Росією-сумбуром.