«…Симонов монастир. Щороку, і багато минуло таких років, у день смерті Веневітінова збиралися його друзі в монастир, і на згадку поета служили заупокійну, і в трапезній, за обідом, залишали йому на чолі стола крісло і прилад. Через роки багато хто пішов за поетом, але розповідають, що й у шістдесятих роках збиралися біля столу три старі перед незайманими приладами та порожніми кріслами. А потім не стало і людей похилого віку…»