«Петро втягнув крізь ніздрі свіжість березняка, сирого піску, соснових колод. Над земляними кронверками фортеці плескає на високій щоглі жовтий штандарт із чорним орлом. Не озираючись, Петро пошарив за собою руку Катерини. Взяв її, м'яку, наче безкістну: — Катерина… Помічника нема… Державі спадкоємця… Один… А нині в ніч, чую, кличе, чую, кличе… Відкинув її руку з силою. Про Олексію Царевича мовчання відтепер і на віки. Тихо повернув до неї сіре обличчя, під котячим вусом смикає губу: - Види, Катя, душа ... Мені одному бути належить ... Нині в ніч він мене знову кликав, син, Олексій, страта моя ... »