Повість про подорож самотужки по річці Лєна — неподалік Байкалу, у жовтні, тобто під кінець місцевої осені; під снігом, дощем, сонцем; з глухими лісами на берегах, що пожвавлюються тільки ведмедями, оленями, глухарем та іншими мешканцями; про ночівлі, риболовлі, про віскі перед сном і про самотність, що занурює людину в себе — «...Іноді хочеться погодитися зі своєю самотністю. Прийняти його як правильний розвиток життя, просто набратися мужності та сказати собі: от і все. Тепер все зрозуміло й далі треба одному… Може, й потужити дрібно, прощаючись з тими, хто ніби був із тобою всі ці роки, і вже не боячись нічого… з Божою допомогою у спокійну невідомість самотності. Це важко. Це майже неможливо. Річка розбилася на дві протоки. Єфімов пішов правою, дугою, що обтікає низький гальковий острів з дрібними кущиками. Острів був витягнутий, у найширшій частині, за двадцять метрів від берега стирчали… оленячі роги. Іван придивився. Під рогами був погляд, а потім Іван побачив всю морду. Ізюбр лежав і стежив за Юхимовим, повільно повертаючи голову. Човен недобре несло під гребінець, що нагнулося над водою дерева, Іван почав відгрібатися, і цього звір не витримав. Піднявся і спокійною риссю став йти в далекий кінець острова. Він не розумів, хто там пливе, він взагалі міг ніколи не бачити людину».