Хлесткий вітер кружляв над стилою вологою рівниною, здіймаючи хмари пилу до ледь проблискуючої кромки неба. Крізь похмуру твердь неохоче пробивалося сонце: тьмяне, похмуро-багряне, що застигло на лінії воєдино ночі і дня. Різкі сполохи осяяли простір, пробиваючи похмуре небо, в безсилому розпачі ударяючи об землю батогом розрядів, ніби намагаючись запустити серце, що зупинилося. Безуспішно, безвихідно – тьмяний світ мертвий. Лише вітер завивав жалібним схлипом серед вищерблених скель, несучи пил над неживою рівниною під холодним, ледь блимаючим світилом, ламаючи висохлі трави, що розсипалися скляним дзвоном у зітлілий попіл.  Мине час вщухне вітер, висохнуть океани, обрушаться гори, змінюючи вигляд планети, стираючи останні сліди людства, що порушив непорушні Космічні закони і відключений від Кільця Всесвітнього Розуму.