Знову зарядив дощ. Довгий і безпросвітно сірий. Хмари косматими брилами вирували в тверді, приховуючи сонце. Того й дивись, сипне градом. Град це не жарти, адже він не завжди з води складається. Вода з небес – рідкість, а тонни активної погані, буденність, повсякденність. Все навколо сіре, стерте і потекло. Фарб більше немає, були фарби та давно згоріли в шаленому полум'ї, залишивши в обвугленому світі лише недогарки. Сірість і безцільність це все, що залишається вижив. Але чи це життя? Чи може бути ціль у тих, хто давно мертвий? Ми не живемо, не існуємо – виживаємо. Виживаємо та доживаємо у світі, який став однією великою Зоною.