«Десь у Бромптоні або в Кенсінгтоні є нескінченно довга вулиця з високими і багатими, але здебільшого порожніми будинками, схожа на алею гробниць. Навіть щаблі, що ведуть до темних парадних, здаються такими ж крутими, як сходи пірамід; мимоволі замислишся, чи варто стукати у двері, якщо її відчинить мумія. Але ще більш гнітюче враження справляє телескопічна довжина сірих фасадів та їхня незмінна послідовність. Мандрівнику, що йде вулицею, починає здаватися, що він ніколи не дійде до перехрестя або хоча б до розриву в цьому стрункому ланцюзі. Втім, є один виняток – зовсім невеликий, але втомлений мандрівник готовий вітати його чи не криком захоплення. Це щось на зразок візничого двору між високими особняками, лише дверна щілина порівняно з вулицею. З панської милості тут притулилася крихітна пивна чи таверна для конюхів та кучерів. У самій його обшарпаності та незначності є щось життєрадісне, вільне та задерикувате. Біля підніжжя цих сірих гігантів він схожий на гном'є житло з привітно освітленими вікнами…»