- Тато! – чую дитячий крик і обертаюся. Дівчинка років п'яти мчить до мене. – Татусю! Нарешті я тебе знайшла, - підлітає і обіймає мої ноги. - Ти помилилася, мале. Я не твій тато, - сідаю навпочіпки і поправляю шапку, що з'їхала на бік. - Мій-мій, я точно знаю, - рвучко обіймає мене за шию. - Треба ж, по-батькові вгадала, тільки от дітей у мене немає, та й зальотів не пригадую. Діти – моє табу. – А маму як звати? Витягує пом'яту фотографію і простягає мені. – Ось моя мама – Віктолія. Я та Віка. Серце зривається в шалений галоп. Не може бути...