Притчею прийнято називати якусь специфічну коротку повчальну розповідь, яка в алегоричній формі, полягає в собі моральне повчання. Як жанр притча походить від біблійних часів, вона стала найдавнішим підручником людської моралі і водночас морально-моральним «грашем» загальнолюдських проблем. Книга вірменських притч увібрала у собі сконцентровану мудрість народу, яка світло специфічного світогляду горян пропустила крізь призму християнства. Така притча про «Цара, племінника і наїба», що закінчується цілком біблійною мораллю. Така ж повчальна притча про «Жебрака і володаря міста». Однак вірменські притчі не дають готових імперативів на кшталт буддійських притч, не роблять замах вони і на вирішення глобальних, загальнолюдських проблем. Вони займають цілком відокремлену нішу у світовій літературі, будучи одночасно і байкою, і казкою, і повчальним анекдотом.