Мені виповнилося вісімдесят років, і раптом я усвідомила, що якщо не розповім свою історію зараз, то не зроблю цього ніколи. І моя сім'я зникне без сліду. А тим часом кожне людське життя унікальне і цінне по-своєму. Навіть при зовні схожих обставинах. Згадуючи розповіді бабусі (матері батька) і моєї мами, я так яскраво уявляла собі в них описане, що почала відчувати їх як свої власні спогади, тому те, що я написала про своє життя, так природно влилося в загальне оповідання. Я ніколи не бачила батьків своєї мами. Я ніколи не бачила свого батька – його заарештували у 22 роки та розстріляли у 23, за день до того, як мені виповнився рік. Думаю, це був подарунок до дня народження. Зв'язку з ним не було, тому він, швидше за все, не знав про мене. Я ніколи не жила зі своєю мамою. Сімнадцять років вона була у засланнях та таборах. Але мені пощастило. На волі залишилася моя бабуся – напрочуд мудра і добра людина. З нею я й жила. Я називала її мамою, а рідну маму Соней. Головним постулатом бабусі було: «Світ не без добрих людей». Так ми й вижили.