«Публікація «Демона абсолюту», на яку довелося чекати майже півстоліття, не може повністю наситити ні любителів романів, ні любителів біографій. Безперечно, з неї можна багато дізнатися про Середній Схід під час війни 1914 року і про дії полковника Лоуренса: оповідання Мальро явно не робить тьмяним це життя, яке саме собою схоже на роман. Однак навіть якщо вона трохи не закінчена, і навіть якщо її важко віднести до певного жанру, ця книга вражає своєю оригінальністю та цікавістю. Не будучи невідомим шедевром, про який довго мріяли, виявлений текст вже незабаром став суттєвим, і не лише для любителів Мальро. Поряд з авторськими варіантами, які свідчать про довгу роботу автора і захоплюють тих, хто віддає перевагу письму, що перебуває в закінченій праці, на перший план виходить автопортрет, усвідомлений або неусвідомлений, який Мальро пише з себе за допомогою свого героя. Відомо, що між кожним біографом і персонажем, про який він пише, в більшості випадків є більш-менш прямий зв'язок. Між Лоуренсом і Мальро цей зв'язок такий сильний, що іноді можна здивуватися, питаючи себе, про який із двох йдеться. Їх життя мають досить багато спільних рис, щоб розповідь про життя Лоуренса здавалася розповіддю про життя Мальро. Але те, що може часто викликати незручність — це послідовність у виборі такого близького до себе сюжету. Він розкриває себе одночасно надто багато і надто мало. Пояснюючи свого героя, Мальро в той же час пояснює і себе самого у всьому, що торкається його, і його природна стриманість від цього, мабуть, страждає. Щодо його легенди, яку він, крім того, намагається викласти, вона так виразно схожа з легендою Лоуренса, що є ризик прийняти її за його легенду: життя Лоуренса закінчується так несхоже, що Мальро про це навіть не написав».

(Michel Autrand)