У юності автор мріяв стати письменником. Намагався, уперто рипів олівцями. Не став через відсутність життєвого досвіду. Пізніше життя закрутило - писати стало ніколи. Сподівався, що колись потім розповім про все. Виявилося, що пам'ять – вельми ненадійна функція. Але мрія лишилася. Коли вік почав нагадувати про себе настав час підбивати підсумки. Багаж подій на той час був накопичений солідний, тому вирішено було кропати мемуари. Ось тільки писати за стільки років зовсім розучився. Довелося згадувати правила граматики, пунктуації та багато іншого. Принагідно з'ясувалося, що життя звичайної людини нікому, навіть близьким людям, не цікаве. Тоді автор почав вести задушевні розмови та слухати. Є у моїх співвітчизників сентиментальна особливість – бажання сповідатися, виговоритися, вивернути навиворіт душу, особливо коли віч-на-віч під чарку чаю. Спробував – виходить. З того часу й пишу.