У другому романі трилогії Меліси Перрон її героїня Фаб'єна нарешті дізнається причину своїх дивацтв, які з дитинства відрізняють її від інших людей. Діагноз «аутизм» розставляє все по своїх місцях і дозволяє Фаб'єні краще зрозуміти себе: вона усвідомлює, що в її незвичайній поведінці немає нічого жахливого, і приймає себе з усіма особливостями. Після смерті матері вона отримує в спадок будинок біля річки, і її життя здійснює непередбачуваний поворот, прямуючи в нове русло. Річка ніби притягує до Доби Фаб'єни щастя і дарує надію на майбутнє, про яке вона, яка так багато років жила в полоні тривоги і численних страхів, не могла і мріяти. – Мамо, якого кольору твої дні? Мої – білого, персикового, індиго, бірюзового, чорного, сірого та червоного. А ще в моїй голові всі чотири пори року йдуть один за одним гусяком, а з квітня починають підніматися по схилу. Всі дні з понеділка по неділю їдуть у вагонах, і я дивлюся на них зліва направо. Ти не пам'ятаєш, що в моїй кімнаті чотири настінні години, бо я схиблена на цифрах? Не пам'ятаєш, що я півжиття провела затиснувши вуха руками через те, що звуки здавались мені занадто гучними? І як перші десять років не хотіла їсти нічого, крім макаронів з скибочкою жовтого сиру? Ти й справді не зрозуміла, що я не така, як ви все?