«Надсадно гуде двигун, несамовито свистить гвинт, вібрує обшивка, щось тріщить, ніби ось-ось почнуть вилітати заклепки... Вертоліт явно пережив свою першу молодість, причому досить давно. Як, втім, майже всі механізми в країні чергового відрядження. Я сиджу в кріслі бортінженера, втупившись у чорний, з вистриженими за місцевою модою горизонтальними смужками, щільну потилицю пілота. Шия у нього теж потужна і чорна, і сильні руки, що похитують штурвал, - чорні. Не від вугільного пилу, що в'ївся в шахтному забої і не від бруду, а від природи. Монолітною широкоплечою фігурою та незворушністю він нагадує відлиту з вулканічної лави статую. За дві години пілот не промовив жодного слова і майже не ворушився. Лише іноді, трохи повертаючи голову, переводив погляд з екрану GPS-навігатора на карту, потім довго вдивлявся в ілюмінатор і знову повертався до карти. Складалося враження, що вікно для нього є більш інформативним, ніж супутникова орієнтація…»