Ставимо фільтр, заплющуємо очі, відключаємося, не бажаємо знати, надягаємо шори, бачимо тільки те, що хочемо бачити - все це форми «заперечення». Алкоголіки, які відмовляються визнавати свою залежність, люди, що відмахуються від підозр у невірності партнера, дружина, яка не помічає, що чоловік знущається з їхньої дочки, всі вони перебувають у стані «заперечення». Уряди заперечують свою відповідальність за звірства і планують їх так, щоб досягти «максимального заперечення». Комісії зі встановлення істини намагаються подолати забуття і заперечення жахів минулого. Країни-спостерігачі заперечують свою відповідальність за втручання. Заперечуючи щось, чи усвідомлюємо ми, що робимо, чи це несвідомий захисний механізм, який захищає нас від небажаної правди? Чи можуть існувати культури заперечення? Як такі організації, як Amnesty International та Oxfam, намагаються подолати очевидну байдужість суспільства до страждань та жорстокості у далеких країнах? Чи завжди заперечення так погано, чи позитивні ілюзії нам потрібні, щоб зберегти розсудливість? «Стани заперечення» — це перше всебічне дослідження особистих і політичних способів уникнути чи ухилитися від незручних реалій. Воно базується на широкому спектрі матеріалів від клінічних досліджень депресії до зображень страждань у ЗМІ, пояснень пасивного спостерігача і втоми від співчуття. Книга показує, як організовані злочини — Голокост та інші акти геноциду, тортури та політичні вбивства — заперечуються злочинцями та сторонніми спостерігачами, тими, хто стоїть осторонь і нічого не робить.

У форматі PDF A5 збережено видавничий макет.