Від автораУ грудні 2010 року в Інституті філософії РАН відбулася міжнародна конференція «Мераб Мамардашвілі: внесок у розвиток філософії та культури». Я була запрошена на третій день конференції поділитися спогадами. Не вперше намагаюся «поділитися»: коли М.В. Мотрошилова видала книгу «Мераб Мамардашвілі», я була на презентації в МДУ і теж намагалася щось говорити, хоч давно розумію: усні спогади, «штрихи до портрета» — безнадійна справа. Наші довгі, завдовжки тринадцять років, стосунки не вкладуться в жодний регламент, і слухачі — різні. П'ять-шість знайомих осіб, хтось знав Мераба раніше за мене, працював з ним; для тих, хто молодший, він уже легенда, але учасники конференції, мабуть, прочитали його книги, може, й лекції слухали в записі, а деякі просто заскочили навмання — раптом щось цікаве розкажуть? Їм ще треба пояснювати, хто я така, чому я тут… Років десять тому я написала невелику статтю про Мераба для журналу «Мистецтво кіно». Вона називалася "Школа неможливого", і пізніше я включила її до збірки "Не кажи мамі", в цикл спогадів "Вечори пам'яті". На тих семи сторінках, повних замовчувань і натяків, я намагалася, від самої себе усуваючись, розповісти про Мераба — професора, лектора, про його вплив — безперечний — на тих студентів, аспірантів ВДІКу та слухачів Вищих курсів сценаристів і режисерів, що збігалися в переповнення аудиторії, наводили друзів, а іноді записували на диктофони його неквапливу мову. Ось і настало «колись» — час, час уже все записати, поки не забули адреси і дати, і нехай начитані вчені знайдуть тут штрихи до портретів, а інші, не-вчені, прочитають невигаданий сюжет для жіночого роману.