«Не було ні верху, ні низу, жодних просторових координат, та й час ніби зупинився. І нічого до ладу не відчувалося, свідомість залишалася на межі яви і небуття, випливаючи звідти на секунду-другу, щоб знову поринути в ніщо. Потім воно дещо заспокоїлося, визначило, що все не так вже й погано, і стало затримуватися на поверхні буття довше, поки раптом різко й остаточно не прийшов до тями, а разом з ним і його головна складова – людина. Відбулося миттєве возз'єднання, немов байдуже тіло окропили живою водою, і Філ розплющив очі, знаходячи свою фізичну сутність, якою і був зараз - навігатора першого класу, здорового, повноцінного чоловіка в розквіті сил з незабутньою зовнішністю. Впізнавання самого себе після глибокого штучного сну пройшло непомітно і буденно (вперше, чи що?), але ось відчуття, які привносив анабіоз після пробудження, приємними ніяк не назвеш, до них до ладу не звикнеш: одне пливе, ніби в нокдауні, свідомість чого коштувало. Та й решта теж. Слабкість, наприклад. Райдужні плями перед очима. Ну і думки під стать: мляві, абстрактні, ніякі…»