У сусідній хаті до надриву ревло немовля. Ліс, вторячи його крику, тягнув невгамовну злу пісню. Шелест листя ставав то людськими голосами, то дзвоном дзвіночків. У такі ночі, коли вирував Вой-Ветер, ніхто не спав. Малі дітки плакали як один, передчуваючи біду. Скільки Рута себе пам'ятала, сільські завжди після таких ночей недолічувалися курча, а то й теля. Та й дітлахів після заходу сонця не пускали не те що у двір, а навіть до вікон.