Предмова Останні дні великого царя були жахливими. Вогонь, що спалював нутрощі, перемежувався з холодом, і тоді Ірода трясла лихоманка. Шкіра вкрилася струпами і нестерпно свербіла. Щоб угамувати свербіж, він встромляв у тіло нігті і рвав його шматками разом з м'ясом. Гемороїдальні шишки полопалися і стікали кров'ю, викликаючи неминуче печіння в анальному отворі. Ноги набрякли і стали схожі на слонячі. Живіт здувся, як у людини, яка страждає на водянку. Іродові здавалося, що він ось-ось лусне. З-за здутого живота йому не видно було причинного місця, але він знав: там утворилася виразка, що гниє, і в виразці цій копошаться черв'яки. До всіх напастей, що обрушилися на царя, тіло його витікало сморід, який не могли перебити ніякі мазі та притирання, виписані з далекої Індії. Сморід це завдавало йому додаткових страждань. Через хворобу Ірод наказав перенести себе до парадної зали. Тут звичайно проходили прийоми іноземних послів, влаштовувалися наради з міністрами та членами численної царської сім'ї та давалися урочисті обіди. Зал цей у колишні часи вражав уяву кожного, хто ступав під його високі склепіння, поєднанням величної розкоші з особливим почуттям міри та смаку, які були притаманні Іроду. Нині місце трону зайняло ліжко зі слонової кістки, інкрустованої золотом і коштовним камінням. Ця єдина зміна в інтер'єрі надала залу інтимного вигляду, який спонукав співрозмовників Ірода ставати відвертими і зізнаватися в речах, в яких в іншій обстановці вони не зізналися б і під найстрашнішим катуванням. ----- В історії за Іродом закріпилася репутація лиходія, на совісті якого тисячі ні в чому невинних немовлят, убитих при звістці про народження Христа. Тим часом, немає жодного факту, що підтверджує достовірність цієї легенди. Ірод був хоробрим воїном та царем-будівельником. Час, коли він жив, ознаменувалося активним пошуком справжніх цінностей життя, у яких лише може розкритися духовна сутність людини. Ірод вірив у своє месіанське призначення, як вірив він і в те, що його творча діяльність слугуватиме людству доказом існування безсмертя. До кінця життя він, однак, зрозумів, що людина прагне зовсім не безсмертя, а влади над собі подібними і матеріального багатства. І тоді він прокляв і людину, і людство загалом.