Він руками, забрудненими в крові, вистачає мене за передпліччя, розвертає до себе. — Тобі не слід було приходити сюди, ластівко,— я сіпаюся, як від удару, і швидко дивлюся в його обличчя. А він очей відвести не може від моєї шиї, від вінки, що шалено б'ється, під тонкою рожевою шкірою, але продовжує,— Чому ти не слухаєшся? Я захлинаюся розумінням того, що переді мною він мій спостерігач. — Це ж правда? Я думала, що божеволію. Забери мене. Забирай мене від сюди. Він мовчить, обхопивши мене за талію і боляче втиснувши пальці. Я не бачу, але, напевно, вони побіліли. Напруга і якесь борошно застигають у його обличчі. Але щось невловимо змінюється, його очі швидко набувають хижого прищуру. І з сумнівом і холодом він вимовляє: — І тепер мене не боїшся?