«Місце було нічим не примітним — жодних ознак станції, іншої дороги чи інших штучних споруд. Але рейки тут просто йшли в землю, і все. Трава і кущі остаточно стулялися над тими місцями, де вони мали проходити, і далі, вже буквально за три метри, суцільною стіною височив ліс — такий самий чорний і непроглядний, як і з обох боків. Нічого не залишалося, окрім як розвернутися і брести назад крізь ту саму нічну жах. У таку пору і в звичайнісінькому лісі людина почувається не надто затишно — що вже говорити про цю, яка невідомо де і населена невідомо ким… Тепер на юнака навалилося інше почуття — в'язкого, нескінченного кошмару, свинцевої безнадійності, яка зазвичай буває , каламутному, небарвному сні. Йому здавалося, що він так і крокуватиме і крокуватиме в темряві цими примарними рейками і ніколи не вийде не те що в нормальний світ, але навіть до трамваїв. Просто рейки в цей бік обірвуться так само раптово, як і в ту, залишаючи його без усякої допомоги та надії посеред безкрайньої нічної хащі… А може, не буде й цього, просто рейки так і тягнуться в нескінченність, і вона йтиме, доки не впаде від втоми, спраги та голоду».