«Кохання довготерпить, милосердить, не мислить зла, не радіє неправді, а тішиться істиною…» Останнє, що зробила Ганна Герман у своєму житті, — написала музику на цей Гімн Любові апостола Павла: «Кохання не заздрить, любов не звеличується , всьому вірить, всього сподівається, все переносить…» І таким самим Гімном Любові стала ця книга. Це — неофіційні мемуари великої співачки, в яких вона змушена була промовчати про дуже багато (про німецьке походження своєї сім'ї, про трагічну долю батька, репресованого та розстріляного у 1938 році, про свою дружбу з майбутнім Папою Іваном Павлом II). Це сповідь щасливої жінки, в житті якої була справжня Любов. Її коханий запропонував Ганні руку та серце, коли лікарі відмовлялися вірити, що вона ходитиме після страшної аварії (49 переломів, найважча травма хребта, півроку в гіпсі, понад три роки вона не виходила на сцену). Її чоловік був з нею «і в горі, і в радості», і в щасливі роки її гучної слави, і в трагічні дні, коли, дізнавшись про смертельну хворобу, вона вирішила писати цю книгу. І написала її так само, як співала, ні в її «золотому голосі», ні в цій останній сповіді немає жодної фальшивої ноти, ні гніву, ні розпачу — лише Гімн торжествуючої Любові.