Як говориться: «Скоро казка дається взнаки, та не скоро справа…». Отож і зі мною так. Бажання кинутися в погоню за викрадачами Гаї у мене було, а ось з можливостями було поки що все ще тугувате. Незважаючи на всі регенеративні здібності мого організму, рана гоїлася важко і болісно, хоча місцевий ескулап постійно запевняв мене, що будь-який інший на моєму місці давно віддав би душу місцевим богам. Я, звичайно, подумки з ним погоджувався, бо чудово розумів, що вижив лише завдяки допомозі Спостерігача. Зізнаюся, це втішало не особливо. Гая була в руках невідомих, а це хвилювало мене набагато більше, ніж власне здоров'я, проте всі спроби вирушити в дорогу закінчувалися десь на середині вулиці, звідки мене в стані прострації повертали назад у трактирну кімнату дбайливі селяни. Тим не менш, наступного дня я з упертістю мухи, що б'ється об скло, робив нову спробу, і все повторювалося заново. За тиждень це вже стало схоже на якусь звичку і розвагу для всього села, мені здається, деякі роззяви навіть ставки робили, до чийого тину я дістануся під час наступного заходу.