Ельвіра вже сім років повстала проти звичаю одягатися однаково і всіляко підкреслювала свою індивідуальність. А впевненість у тому, що сестра повинна зникнути і Ельвіра залишиться нарешті одна, без дурної копії, яка ображала її своїм існуванням, прийшла давно, ще за життя їхнього легендарного діда. Їм було років по шість, коли Севіль захворіла на вітрянку. Дід забрав Ельвіру до себе і відволікав неспокійну пустунку героїчними розповідями про війну. Дід та його брат-близнюк потрапили на фронт безусими молодиками за рік до перемоги. Того вечора дід розповів онуці, як брат підірвався на міні і помер у муках у нього на руках. «А в мене з того дня жодної подряпини, ані рани за все життя. Я думаю, що успіх, відпущений при народженні нам двом, перейшов тоді до мене, і я залишився жити і за себе, і за брата»,— закінчив свою розповідь дід. Він не довідався, як збочено витлумачила онука його слова. Але з того часу вона чекала, що колись прийде день, коли Севіль зникне і Ельвіра буде користуватися успіхом і щастям, відпущеним ним двом.